Васко Нуньєс де Кідрук та його «Мексиканські хроніки»

Сьогодні на годину відключили інтернет і я нарешті дочитав «Мексиканські хроніки». Читати їх я починав ще в інтернеті, прочитав декілька розділів, а поки збирався колись продовжити, автор прибрав тексти з сайту. Як потім виявилось, тому що надіслав рукопис на «Коронацію слова», де він і став лауреатом 2-ї премії. З чим усі віртуальні знайомі вже давно його привітали, і я не виняток.

Вже те, що я шукав цю недочитану в мережі книжку, має свідчити на користь неї. Але одна справа – уривки в електронному вигляді, інша – папір, завжди чекаєш на це перевтілення з певними сумнівами. З прикольних електронних черв'ячків не завжди вилупляються гарні паперові метелики.

Втім, побоювання виявилися даремними. Те, що сподобалося в уривках, не втратилося й при переносі в досить грубий том на 301 сторінку, ще й збагатилося фотоальбомом з краєвидами Мексики, стилізованою під якогось Кортеса середньовічною мапою, не якій годі розібрати, де Південь, де Гватемала, і яку пропоную наступним шеренгам читачів розглядати вже після прочитання книги, і всіма іншими ознаками книги подорожніх щоденників, нон-фікшн. Або, за визначенням одного з класиків жанру, – «путівних нотаток з дорожнім пейзажем».

В літературі такого роду, втім, на самих пейзажах, як не дивно, не виїдеш. Навіть якщо пейзажі більшості читачів геть незвичні й поки екзотичні, як ось ацтекські піраміди чи місто майя, загублене в джунглях півострова Юкатан. Найцікавіше в таких нотатках – автор, чиїми очима читачеві пропонується поглянути на маршрут, наскільки його пристрасний погляд виявиться цікавіше за прикладені ним же світлини чи рекламні проспекти туристичних агенцій. Фотографи в агенцій зазвичай кращі. А ось оповідачі, на щастя, не завжди.

Оповідь Максима жвава, енергійна, з гумором, іноді аж занадто емоційна. Мова гарна, та ще й не одна. Окрім української в тексті присутні обов'язкова для мандрівника міжнародними аеропортами англійська, шведська, іспанська, яка вивчається вже в ході подорожі, і мови індіанців, об які і язик зламаєш без тренувань. Громадянин світу та й годі. Іноді він знає, як називається англійською «археологічний сайт», і не знає, як українською. Це не те, що ви подумали – це місце розкопок.
Це цікаво читати, цей текст втягує, як дорога.

Начебто й композиція й сюжет таких подорожніх нотаток раз і назавжди визначена. Підготовка до подорожі, подолання різноманітих перешкод на шляху до її здійснення. Якщо читач тримає в руках книжку, значить перешкоди ті якимось чином подолано. Якщо обгоріла на пляжах Акапулько мармиза автора прикрасила собою обкладинку, значить додому він все ж таки щасливо повернувся.
Все інше, що трапилося на шляху, залежить лише від авторової натури й здатності потрапляти в незвичайні ситуації і з честю з них виходити.

Але мені тут один фантаст декілька дописів тому пояснив, що таке спойлер, тому про самі ситуації між цими двома моментами писати не буду. Кого зацікавило, прочитає.

Напишу краще одну придибашку про свого товариша, теж ще того мандрівника, яка сталася з ним наприкінці 80-х, ще в СРСР. Товариш саме закінчив педагогічний інститут, але мандрівницька суть брала своє, і розподілитися вчителювати йому закортіло на крайню Північ, а не в Брилівку, як пропонували йому на розподілі. Зі своїми побажаннями він дійшов аж до тодішнього замміністра освіти. В черзі до кабінета зама він був єдиний, хто прийшов не просити залишитися в Києві, а дуже навіть навпаки, направити його на Таймир. Втім, зайшов нарешті у кабінет.

– Ну що ж ти, – почав замміністра, – відробляти треба там, куди пошлють, а потім вже...
– А скажіть, ось ви в дитинстві мріяли бути льотчиком? – несподівано й для самого себе спитав товариш.
– Мріяв, – несподівано зізнався замміністра.
– Ну ось, ваша мрія не збулася, – резюмував товариш.
Міністр закректав і підписав відкріплення.

Мрія Максима Кідрука збулася. Побажаємо йому нових мрій.